Вже 18 років у Харкові в Будинку актора живе «ТЕАТР 19», під керівництвом Ігоря Ладенко. Колектив відомий далеко за межами України, а для харків’ян давно став одним із найпопулярніших та улюблених. Як зізнається режисер, його театр в першу чергу «акторський», іншими словами – театр акторських індивідуальностей. Така позиція вимагає прискіпливого та виваженого відбору драматургії, що цілком вдається цьому театру. В. Шекспір, М. Куліш, С. Мрожек, Д. Нігро, М. Дурнєнков, В. Жеребцов – від визнаної класики до сучасних зухвалих п’єс. Цей список у жовтні 2018 року доповнився ще одним ім’ям сучасного драматурга з Німеччини – Сергія Руббе.
Трагікомедія «Жульєта» посіла ІІІ місце на Міжнародному конкурсі драматургії «Баденвайлер–2010». С. Руббе намагається ствердити думку про те, що суспільству необхідні «святі» люди – дещо незрозумілі, дивакуваті, наївні та абсолютно беззахисні у своїй відкритості світові. Головні герої п’єси – фокусник-невдаха Рахманов та сирота «не від світу цього» Жульєта, що живе серцем та абсолютно не пристосована до життя. Їх шляхи за волею долі перетинаються, але чи приведуть вони до омріяного щастя?!..
Ігор Ладенко не був би самим собою, якщо б не вигадав до цієї історії декілька екстравагантних прийомів. Не випадково за колективом закріпилося «амплуа» трагіфарсового театру. У виставі «Пожалів дурень дурочку», режисер розвиває чапліновську тему «маленької людини» в жіночому тендітному образі Жульєти. Відмовившись від ефектного сценографічного рішення, І. Ладенко прийшов до ідеї ігрової презентації історії через пародію, гротеск, гіперболізацію в умовному просторі. Відчувається пошук інтонації – зрозумілої сьогоднішньому глядачеві. Іронічний хід зображення на сцені поїздки, під час якої герої влаштовуються на автомобільних шинах та плавно похитуючись, відправляються у путь – стає родзинкою, що підсилює комедійний ефект.
«Я одразу знаю, хто буде перевтілюватися в той чи інший образ», – зізнається І. Ладенко. Слідуючи визначеному орієнтирові, режисер не допускає заштампованості, вперто розширюючи амплуа своїх акторів. У виставі задіяні С. Лістунов, Б. Синявський, Ю. Ніколаєнко, Ю. Єрмакова, Д. Ямпольська, Ю. Навроцька та М. Михальченко. П’єса густо населена яскравими архетипами, які режисер максимально загострює. Провідним виступає прийом втілення одним актором декількох персонажів, і по кількісному показнику перевершує всіх молода актриса Юлія Навроцька, яка створює цілу галерею харизматичних, різновікових жіночих образів – від старої маразматичної тітки до імпозантних жінок-вамп. Але всіх їх об’єднує одне – не реалізована «жіноча доля». Та й взагалі, якщо придивитися уважно – всі дійові особи страшенно самотні і глибоко нещасні. Ніби спектакль створений не стільки за сюжетом п'єси, скільки по сучасним книгам про теорію прив'язаності, відмінність турботи від опіки, про психологію жінок, в глибинах якої захована власна драма і невиліковна недуга – нелюбимі.
Юлія Навроцька сміливо жонглює дрібними, але дуже точними та ефектними зовнішніми елементами – тріпотіння рук, висунута нижня щелепа, кульгава хода, низький тембр голосу. І поряд з такими жінками – Жульєта з протяжним, трохи дитячим голоском, з легкою примхливістю, широко розплющеними очима та іграшкою мавпеням у руках. Незважаючи на те, що фактично, головними героями стають фокусник та ця дурна – у виставі немає маленьких а-ля «камео» ролей. Юрій Ніколаєнко та Микола Михальченко грають напружено і нервово, на емоційній межі, щохвилини переконуючи глядача у тому, що їх герої всім знайомі, якщо не з життя, то з екранів телебачення. Вдалий «дует» створюють також Богдан Синявський у ролі художника-невдахи та Сергій Лістунов – Рахманов-фокусник, переслідуваний дурнуватою Жульєтою, яка чи-то закохалася в нього, чи просто шукає спасіння від самотності.
Долі всіх героїв не склалися, їх щасливий квиток десь безслідно загубився… Єдине спасіння – побачити, відчути, повірити, полюбити «святу» Жульєту, у якої нічого немає окрім любові, віри, відданості. Вона як те вуличне щеня, любить кожного, хто просто доторкнеться теплою долонею до чола. Фарсова наповненість вистави у першій дії, яскраві образи, грайливий дух, невимушеність – дають надію, що все ще у цих невдах може скластися благополучно. І тільки перед фіналом раптом усвідомлюєш, що щаслива розв'язка – це омана, всі приречені. На це нам мовчазно натякає одинокий образ клоуна – понівечений, з величезною моторошною сірою маскою замість яскравого гриму та червоного носу, з дещо «хворобливою» пластикою, який час від часу з’являється на сцені. Але незважаючи на це, постановка осяяна добром та сповнена надією, тим теплом, що відсилає нас до стрічок Ф. Фелліні та Ч. Чапліна, де маленький дивак все ж таки знаходить своє щастя, зрозуміле далеко не кожному. А ми нині так прагнемо побачити хеппі-енд, що часто не помічаємо, що він дуже близько, слід лише уважніше придивитися… І цей шанс нам дарує вистава «ТЕАТРУ 19» «Пожалів дурень дурочку» – жива, тонка і щемливо сучасна.